Колонка Дмитра Карп’яка. Іде Івась до школи

Колонка Дмитра Карп’яка. Іде Івась до школи
1 Вересня 2014

«Навіть самі американці визнають, – значущо підносив догори палець наш викладач педагогіки Іван Терентійович Прус: – що знає Івась, того не знає Джон». Діло було за Союзу, і радянський кандидат педагогічних наук Прус не вважав за потрібне назвати американське джерело, з якого він почерпнув підтвердження правильності марксистсько-ленінського підходу до навчання і виховання молодих будівників комунізму. Найімовірніше тому, що наукових статей заокеанських колег не читав, а користувався фальшивими переказами цих статей своїх московських кумирів. Мову яких, на відміну від англійської, знав добре.

Держава премудрих Івасів невдовзі після цього почила в бозі, держава тупуватих Джонів і далі процвітає. Думаю, Іван Терентійович ще застав першопочаткову стадію дикого українського капіталізму і встиг різко змінити свої погляди на радянську систему навчання. Однак докласти разом з іншими кандидатами педнаук зусиль до її зламу в незалежній Україні чи то вже не зміг, чи не захотів. Як наслідок, маємо немислимі й за Союзу речі, коли коломийська школярка зневажливо ставиться до поезії і самої постаті Тараса Шевченка, а коломийська вчителька української мови може здивовано запитати: «А що то таке, Бі-бі-сі?»

Тяжко зітхнути змушує й загальноукраїнський стан освіти. Результати цьогорічного зовнішнього незалежного оцінювання засвідчують, що тільки 4 абітурієнти зі ста тридцяти тисяч набрали з історії України максимальну кількість балів. На катастрофічно низькому рівні в наших школах також природничо-математична освіта. З тестами з математики цьогоріч не справилися сорок три відсотки абітурієнтів, з біології максимальну кількість балів набрав один з вісімдесяти тисяч абітурієнтів. А ця ж освіта, природничо-математична, визначає майбутнє України, майбутнє технологій, суспільного розвитку. Чи ж не пора кричати SOS, як стурбовано радить громадськість освітянським чиновникам?!

Чому деградувала наша освіта – на цю тему можна і треба писати цілі наукові дослідження. Тут і перевантаженість навчальних програм, і погоня за показниками, і хабарництво… Писати, а разом з тим пропонувати ефективні шляхи подолання кризи, в якій опинилася школа, науковці й нині не особливо квапляться, їм більше до вподоби перелічувати висмоктані з пальця досягнення. Не випадково ж з’явився їдкий жарт про те, що з наших академіків варто б сформувати батальйон «Академічний» і послати його на східний фронт. Нехай там, мовляв, вибудовують барикади зі своїх дисертацій і монографій.

Зрозуміло, увага керівництва країни прикута тепер до воєнних подій на сході, наші провідники ставлять собі за мету досягти миру і тільки миру. Їм – і нам усім разом з ними – це вдасться, мусить вдатися. Та це аж ніяк не означає, що війна лише в одному, на щастя, регіоні має сконцентрувати на собі всю енергію суспільства. Міністерство освіти, врешті-решт, безпосередньої участі у воєнних діях не бере, ми мали б відчувати з його надр куди наполегливіші порухи до змін. Поки що ці зміни, наскільки можна судити з Коломиї, обмежуються суперечками навколо другорядних питань, як-от п’ятиденки чи шестиденки в школі, але не заторкують питань основоположних. Якими мають бути, скажімо, нові покоління українців? Чи спроможуться вони побудувати ідеальну сучасну країну? Можете не посміхатися, читачу, при цих словах, уявлення про ідеальну країну вироблено, на думку експертів ООН, це країна, в якій люди живуть у середньому вісімдесят три роки, отримують річно сто вісім тисяч доларів, в якій дорослі відучилися не менш як тринадцять років, а діти навчатимуться щонайменше двадцять років. Хіба в Україні бракує людського чи природно-кліматичного потенціалу, щоб таке диво стало реальністю?

А тепер згадайте, читачу, що вам найчастіше доводиться чути, коли заходить мова про можливість 12-річного навчання. Що це даремна трата часу й державних коштів, що достатньо дитині мучитись і 10 років… Міністр Сергій Квіт, мабуть, приблизно теж такої думки, інакше не казав би в недавньому інтерв’ю: тему впровадження 12-річної школи будемо порушувати, однак не тепер, наразі це не першочергове завдання. Першочергове – розібратися в корупційних схемах у сфері освіти, думати про децентралізацію управління освітою і загальну лібералізацію. Поляки, дозволю собі нагадати, вже лібералізували, тепер нарікають. Сам читав якось у польській газеті листа матері першокласника, яка описувала першовересневу ситуацію в класі. Усі діти на пропозицію вчительки сіли, та один хлопчик не сідав. «Не хочу», – вперся. «Добре, – легко погодилася вчителька, – зараз я звернуся до класу й спитаю, що думають інші діти з цього приводу». І почалася півгодинна дискусія про те, чи має рацію малюк, протиставляючи себе класові.

Не претендуючи на роль власника рецептів оздоровлення нашого хворого шкільного організму, хотів би все ж нагадати: будь-яка реформа без культу в школі рідної мови приречена. Поки на Донбасі тривають бої, з двомовністю ще можна миритися, недарма ж відповідав Наполеон на зауваження про німецьку мову деяких своїх солдатів: «То нічого, аби їхні гармати говорили по-французьки». Та ось українське військо звільняє донецьке містечко, сяк-так налагоджується мирне життя, і ми знову чуємо по телевізору, що українські військові й журналісти розмовляють мовою країни-агресора. А київський чиновник високого рангу, до речі, наш земляк, безапеляційно заявляє: «Мовне питання знято».

Отож малий Івась, готуючись нині до школи, навіть не підозрює, як багато належить зробити дорослим дядькам і тіткам, щоб він почувався в майбутньому на одному рівні з Джоном. Поки що йому про це можна й не знати. Та дорослим знати про свій обов’язок конче. Інакше Йвась ризикує, закінчивши школу, піти втоптаними заробітчанськими шляхами батьків.