.
.

Ветеран АТО з Коломиї бореться за шанс бачити хоча б одним оком

Ветеран АТО з Коломиї бореться за шанс бачити хоча б одним оком
17 Травня 2018
Коли люди щасливі, це помітно одразу. Легкі доторки до рідних рук. Турботливі запитання. І погляди, красномовніші за тисячі слів.

У Міжнародний День сім’ї “Вільний голос” гостював у коломиян Мирослави і В’ячеслава Курильчуків.

У їхній орендованій оселі теплом і ніжністю пронизано навіть повітря. Мирося подає своїй половинці горнятко, без слів вгадує його бажання. В’ячеслав посміхається, постійно жартує, чорні окуляри на його обличчі виглядають як елемент театрального реквізиту: він майстерно копіює голоси відомих людей, кіно- і мультиперсонажів. І тільки Мирося знає ціну гарного настрою свого коханого.

Учасник бойових дій на сході В’ячеслав Курильчук у 38 років отримав інвалідність першої групи. Майже два роки живе у повній темряві. Замість лівого ока – протез. За праве ще є шанс поборотись. Але про все по порядку.

Мирослава має глибоке волонтерське минуле, зумовлене доленосною Революцією Гідності. Коли побратими з Майдану у лавах добровольців рушили захищати східні кордони України, дівчата-волонтери разом із однодумцями забезпечували їх усім необхідним: харчуванням, одягом, медикаментами, військовим спорядженням. Хлопці переконані: якби не волонтери, у 2014 році на передовій бійцям був би гаплик. Але минав час, волонтерський рух набирав обертів. Додому почали повертатись перші поранені, демобілізовані. З’ясувалось, що ними нема кому займатись. Дівчата-волонтери поволі передавали свої справи новачкам, самі ж брались за набагато складніші речі.

– Ми були абсолютно не готові зустрічати обпалених війною бійців, – згадує Мирослава. – Не знали, що казати, куди звертатись. Потрібні були психологи, юристи, медики – але ми розуміли, що без нашої допомоги, без тих, кому бійці найбільше довіряють, їм буде ще важче. Тому методом проб і помилок брались за повернення українських захисників у мирне життя. Особливо страшно було, коли повертались наші добровольці – захисники Донецького аеропорту… Свій волонтерський шлях починала у «Тризубі», «Добровольчому українському корпусі». Поволі приходив досвід спілкування з воїнами, вирішення багатьох їхніх проблем. Прийшло усвідомлення, що вони найменше потребують нашого жалю. Головне: розуміння і підтримка. Після створення у Коломиї військового госпіталю, пішла працювати молодшою медсестрою…

Тим часом В’ячеслав за шостою хвилею мобілізації у липні 2015 року у складі 24 механізованої бригади потрапив на Луганщину.

Новоайдар. Сєвєродонецьк. Попасна. Сватово. Рік і два місяці без жодної ротації. Артилерист-навідник В’ячеслав біля віконного відкосу в останню долю секунди ухиляється від кулі, але рикошетний пил потрапляє в очі. Часточки азбесту, вапна роблять свою чорну справу, але звертатись за медичною допомогою нема коли: кожен вояк на вагу золота. Коли біль в оці стає нестерпною, В’ячеслава відправляють у госпіталь Сватово. Лікар наголошує: око треба рятувати, але тимчасове полегшення заспокоює хлопця, який поспішає до побратимів.

Львівський госпіталь став для нього найбільшим випробуванням і розчаруванням. На деяких етапах лікування здавалось, що на ньому просто експериментують. Інакше як можна пояснити лікарські поради промивати запалене око фурациліном, безпідставні обколювання різними препаратами, маніпуляції з рогівкою з допомогою шприца та ін… Коли все це побачив полковник медслужби, вжахнувся. Аж після його втручання вдалося направити В’ячеслава до Одеської офтальмології. Якби хоча б на два тижні раніше! Око в Одесі рятували три місяці, але, на жаль, його довелось видалити. За наслідками такої безвідповідальності почали розслідування, депутатський запит з цього приводу робила Оксана Корчинська. Але львівська лікарка тим часом звільнилась, а В’ячеслав почав боротьбу вже за праве око.

Після лікування в Одесі він повертався до Коломиї, хоча йти не було куди. Життєві обставини позбавили його рідних людей, житла. Поки поїзд долав шлях від берега Чорного моря до столиці Покуття, попереду летіли схвильовані пости у Фейсбуці. Одеський волонтер Андрій Танцюра закликав колег з Івано-Франківщини гідно зустріти земляка. Коли В’ячеслав у супроводі побратима-атовця зійшов на коломийський перон, там його зустрічала волонтерка Оксана Вандич. Чоловіка вдалось влаштувати у військовий госпіталь для оздоровлення. Так сталось, що госпіталь на цілих пів року став для нього домівкою. І саме тут він несподівано зустрів своє щастя.

– Фактично незрячий В’ячеслав потребував постійної допомоги, піклування, – розповідає Мирослава. – Про нього дбала очільниця місцевих волонтерів Оксана Вандич, але просила мене, як медсестру, навідуватись до нього, не залишати самого. День за днем, розмови, прогулянки, і ми обоє відчули зародження теплих почуттів. Це відчули наші душі. Спочатку обоє злякались, розуміли, що буде нелегко. Адже в обох за плечима свій непростий життєвий досвід, у мене – дві дорослі доньки, у нього – дев’ятирічна. Але серця все вирішили за нас. З допомогою добрих друзів подали заяву для реєстрації шлюбу. Купили обручки. А сама процедура шлюбу – то окрема зворушлива історія, яку довго пам’ятатимуть навіть працівники РАЦСу. 

Новий 2018 рік Мирослава і В’ячеслав вже зустрічали разом, однією сім’єю. Орендують житло (до речі, орендодавець з розумінням поставився до їхньої сім’ї). З допомогою голови координаційної ради Оксани Вандич обійшли усі інстанції, відновили втрачені на сході документи, після численних медичних комісій оформили В’ячеславові інвалідність. Їх вражає паперова тяганина, байдужість чиновників і медиків.

Досі з вдячністю згадують одеських волонтерів, які оперативно знайшли В’ячеславу для операції на очах двічі по 30 тисяч гривень – всього за три дні! На жаль, тут, на Коломийщині, з цим складніше, доброчинців стає все менше. Залишається сподіватись, що земляки не будуть байдужими до біди свого захисника.

Ті виплати, які належаться чоловікові як інваліду АТО від міської, обласної ради, він отримав. Але подальші оперативні втручання, лікування, реабілітація – за власний рахунок, за рахунок пенсії. Розказують, що у госпіталях Одеси, Дніпра, Харкова збором коштів для наших вояків активно займаються волонтери, усе можливе роблять самі медики, їхня відданість цій справі захоплює. Тут, вдома, це чомусь інакше…

Але сила Курильчуків у тому, що вони разом. Мирослава – очі, руки, ангел-охоронець В’ячеслава. Він – її надійне плече, її розрада і опора, про яку може мріяти кожна жінка. Обоє не втрачають надії на те, що В’ячеслав таки побачить щасливу усмішку на обличчі своєї коханої.

Валентина БЛИЗНЮК

P. S. УСІ, ХТО БАЖАЄ ДОПОМОГТИ В’ЯЧЕСЛАВУ, ЗВЕРТАЙТЕСЬ ДО ОКСАНИ ВАНДИЧ, ТЕЛ. 098 96 30 790.




Коломия доставка піцца