.
.

Вулиці Коломиї очима двірників

Вулиці Коломиї очима двірників
23 Квітня 2018

Редакція Глуzду вирішила провести серію матеріалів, де покаже як триває день людей різних сфер. Читач, разом із журналістом відчують на собі всі можливі “ролі”.

Щоранку, по дорозі на роботу, нам приємно йти чистою прибраною вулицею.  Та часто навіть не зауважуємо завдяки кому, коли і як вулиці міста стають чистими. Щоб краще зрозуміти  людей, які працюють двірниками, сьогодні редакція Глуzду проживе цей день у ритмі їхнього звичного графіку.

Я відправляюся на вулицю до Олі, яка сьогодні є моїм наставником. Вона виконує цю роботу впродовж трьох років. Молодій жінці на вигляд не більше 35-ти, вона усміхнена, повна енергії та завзяття. Далеко не коженменеджер престижної компанії із такою усмішкою розпочинає ранок.

Робочий день двірника влітку розпочинається о 6 годині ранку, а взимку – о 7. Так, ви все вірно прочитали і так, – це реально. Триває до чотирнадцятої, взимку – до п’ятнадцятої. Звичайний восьмигодинний робочий день, і так сім днів на тиждень. Це реалії  коломийських двірників. Вони мають один вихідний. Хто прибирає центральну частину міста, працює без вихідних. Раз у рік – відпустка. У Коломиї брак працівників. За словами керівника комунального підприємства «Полігон екологія» Йосипа Тимчука,  по штатному розпису їх має бути сорок один, а є двадцять вісім, тому вихідний – розкіш. Заробітня плата становить близько шести тисяч.

  Пройшовши попередній інструктаж, приступаю до роботи. Мій робочий день сьогодні починається трішки пізніше звичного, близько сьомої години. Тоді прибуває автобус Олі, яка щодня долає 16 км, щоб добратися на роботу. Вона живе в селі, поблизу Коломиї.  Бачу, як активна жінка похапцем виходить з транспортного засобу і біжить за робочим інвентарем, наздоганяю. Взяли лопату і відро та вирушаємо на нашу ділянку, на вулицю Грушевського. Оля переходить дорогу і повертається з новеньким березовим віником. Одного вистачає приблизно на тиждень, тому вранці вантажники залишили їй нового.

Ну що, до роботи? Два помахи і вже помітно де прибрано. Рухи Олі злагоджені, чіткі та точні: з першого разу все зайве збирається на купу, ще  раз – і все вже на лопаті. Збоку робота виглядає простою, як домашнє прибирання. Але віник чомусь мене не слухає, не виходить з кожної ямки сміття забрати.

Повторюю декілька разів той самий рух, щоб, як слід, все прибрати. В Олі ж усе вдається з першого разу. Мені від цього стає сумно… Коли  справа дійшла до збору піску та сміття у відро, справи пішли ще «веселіше». Втримати однією рукою віник, а іншою важку металеву лопату непросто, а замести купу піску ні з першого, ні з другого разу не виходить. Оля усміхається, каже, що навички приходять з часом.

За декілька прибраних метрів відро повне. Відносимо  його на узбіччя тротуару, звідки пізніше його забере трактор. Замівши пару сотень метрів, відчуваю важкість в руках та плечах від, досі незвичної, фізичної роботи. До речі,   норма двірника в день, в середньому, чотири тисячі метрів квадратних, а це більше, ніж половина стадіону «Юність».

«Зима – найважча пора для прибирання, особливо не легко під час  снігопаду та ожеледиці, – розповідає Оля, прибираючи. – Весна – також «цікава», допоки весь пісок, яким взимку дороги посипали не виметеш, – толку не буде, бо увесь порох – розганяють машини. Коли дороги поливають, прибирати простіше, бруд менше здіймається в повітря, не осідає на одязі».

Зранку, близько восьмої, рух пожвавлюється, з’являються затори. Коли підмітаєш узбіччя дороги, а там зазвичай найбільше піску, зіштовхуєшся зі зверхнім ставленням водіїв. Дехто показово сигналить, допоки ти не зійдеш з дороги.

Першу годину ловлю на собі оцінюючі погляди, це теж додає дискомфорту.

«Рідні ставляться до моєї професії добре, ніколи за це й розмови не було, – веде далі Оля. – Мати роботу – завжди добре, ким би ти не працював, та що би не робив. А у мене ще й зручний графік, половину дня я вільна, це комфортно для мене, оскільки живу в селі».

Оля просить повернути їй віник, бо вже одинадцята, а в неї ще додаткова ділянка – понад норма.

«Кожен працівник погоджується працювати більше, адже отримає більшу зарплатню. Аванс та зарплата в нас завжди вчасно», – розповідає, підмітаючи Оля.

Згодом трапилося неприємність – розкололось відро. Телефонуємо та просимо доставити нове, бо не можемо закінчити роботу.

Прощаюся  з Олею та в душі радію що все так, бо насправді – це тяжкий труд. Відійшовши, бачу  таксиста, який щойно неохоче забирав машину, щоб дати нам змогу прибрати. Він викидає з  машини недопалок та спокійно закриває вікно. В цей момент дуже хочеться, щоб він день, як і я, був у ролі двірника.  Зробивши зауваження, іду додому.

Моя сусідка, пані Ярослава, яка пропрацювала 36 років у комунальному підприємстві, з них шість бригадиром двірників, згадує: раніше до них ставилися із більшою повагою. На думку пані Слави, на цю роботу  ідуть люди, які здебільшого тікають від спілкування. Найчастіше під тиском життєвих обставин або пережитих подій. У кожного по-своєму цікава історія. Та не кожен готовий розповісти хоча б щось про себе… Не зважаючи на це, вони виконують роботу, яка щодня робить місто кращим.

Джерело:  http://gluzd.org.ua/


Коломия Веб Портал

Коломия доставка піцца