.
.

Болото осушують меліоратори, а не революціонери

Болото осушують меліоратори, а не революціонери
3 Листопада 2013

Якщо вірити тому, що нині говорять і пишуть, українське суспільство вагітне революцією. У неминучості потужного вибуху впевнені  чимало журналістів, політологів, громадських діячів... Навіть дату передбачають – не пізніше знакового 2015-го.

У роль «Буревісника майбутньої революції» чи не найактивніше вживається одна з ультрапатріотичних газет, що її видає не менш ультрапатріотична всеукраїнська організація. Усвідомлюючи своє завдання в тому, щоб якомога пришвидшувати час «докорінної зміни влади і системи», автори газети запевняють, що чаша народного терпіння переповнена, країну ось-ось  вдасться вичистити від «ворожої нечисті» раз і назавжди. «Можливо, не завжди гуманним і демократичним способом». Але то вже як Ґонта й Залізняк покерують...

Обіцяна революція буде не вузько соціальною чи там культурною, чого хотілося  б, напевно, високочолим інтелігентам, а суто національною. Вона покликана розбудувати державу на споконвічно етнічних територіях і забезпечити всім громадянам України Свободу, Справедливість, Добробут. Саме так, з великої літери. Тому що тепер у нас це все хоч під мікроскопом шукай.

Уявивши собі, що в одну річку можна вступити двічі, молоді радикали запевняють, що крок у крок ідуть слідами Степана Бандери. Не треба нам партій, не віримо  в парламентаризм, у політику «малих справ», у якусь допомогу ззовні, не хочемо й «Вашингтона з новим і праведним законом», хочемо тільки «національного народовладдя». А якщо по-простому, без зайвої дипломатії, то українці мають нарешті стати господарями в своїй світлиці.

Але навряд чи провідник ОУН, якщо він споглядає з неба за бідолашною Україною, тішиться з пропонованих методів посідання титульною нацією панівного становища. А стосовно розрахунку лише на себе, на власні сили в боротьбі з «ненависним режимом», то при цих словах Степан Бандера і зовсім хитає, напевно, головою. Він же навпаки радив, не покладатися в ході визвольних змагань лишень на самих себе, а якомога ширше розгортати діяльність багатонаціонального Антибільшовицького блоку народів, спрямовану проти зазіхань імперіалістичної Москви.

Політичний прогноз провідника ОУН не справдився, СРСР почив у Бозі без допомоги Антибільшовицького блоку народів. І наразі жодних ознак того, що недавні республіки Союзу обєднають сили для відсічі невпинному імперському натискові Кремля. Ледь животіє ГУАМ, який з натяжкою, але можна було вважати прообразом такого блоку, сходить з революційної дистанції Грузія, маловтішні останні повідомлення з Молдови...

Поінформовані, думаю, радикали і про загальноросійські настрої. Хай там як сильно не відчувається комплекс «старшого брата», однак, як і всюди, є й у Росії люди цілком притомні, без шовіністичного накипу. Покладаючи певні сподівання на київський Майдан і розчарувавшись, вони також наполегливо шукають виходу з ситуації, що склалася. І не бачать нічого кращого, ніж робити... саме так, революцію.

Підтвердження сказаному – стурбованість з цього приводу провідного російського публіциста Льва Рубінштейна. Надто часто починає лунати в нас це сакральне слівце, бє на сполох Рубінштейн, за яким бачиться не що інше, як пяний матрос, оперезаний кулеметними стрічками, з соняшниковим насінням у кишенях. Але революція – це вибух, від нього може постраждати хіба палац, та в жодному разі не болото. Бризки швидко осядуть, і болото як було, так і залишиться. Тому що його не підривати, а осушувати потрібно, причому осушувати вперто й послідовно, не одне десятиріччя, твердою колективною волею.

Схожі переконання висловлюють і українські інтелектуали. Двома руками за метод «малих справ», наприклад, Микола Рябчук. Посилаючись на успіх «органічної праці» польської інтелігенції 19 століття, якій вдалося все ж залучити на свій бік селянство, народ. І попереджаючи: революція в наших умовах виллється, найімовірніше, в банальний бунт за арабською моделлю і не приведе суспільство до нової якості.

Солідарний з Рябчуком Юрій Андрухович. Базові, структурні зміни, не втомлюється він повторювати, неможливі через кров.

Сувору осторогу подає з недалекого минулого і такий розважливий політик, як Іван Франко. Оскільки є підстави підозрювати, що деякі тексти Франка є для незрілих віком р-революціонерів таємницею за сімома печатями, наведу ось цей витяг з його статті «Наше теперішнє положення», надрукованій у львівській газеті «Діло» 1883 року. «Наша побіда над противними нам силами, пише автор, буде не одним великим і рішучим ударом, не якимсь катаклізмом національним і суспільним, а сумою безчисленних дрібних, буденних побід, незначних, тихих, а зріло обдуманих і неумолимою працею здобутих. Менше крові, а більше поту! – се повинен бути оклик нашої будущої історії».

Склалося так, що саме нам випало жити при цій «будущій історії». І лише від нас залежить, чи майбутні покоління не вважатимуть, що за часів їхніх недалекоглядних дідів і прадідів знали одну-єдину категорію авторитетів – кримінальних. А похвальної звички прислухатися до думок людей справді мудрих, передбачливих майже ніхто в суспільстві   не мав.

Джерело:  Дмитро Карп'як



Коломия доставка піцца