.
.

Сорок днів, як владика Миколай Сімкайло завершив чин служіння Богові й своєму народові

Сорок днів, як владика Миколай Сімкайло завершив чин служіння Богові й своєму народові
27 Червня 2013

Сьогодні виповнюється сорок днів, як правлячий єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ владика Миколай Сімкайло завершив чин служіння Богові й своєму народові.

Пропонуємо нашим читачам короткі спогади людей про цього безстрашного Христового воїна й видатного мужа Церкви.

Адміністратор Коломийсько-Чернівецької єпархії владика Василій ІВАСЮК: «Вже 40 днів як його немає разом із нами, такого живого, жартівливого, динамічного, харизматичного, правдивого українського патріота, єпископа Миколая. Ще недавно у цьому храмі його проводжали у вічність єпископи, священики, вірні, товариші, а гуцульські трембіти сумним плачем заспівали йому останню земну пісню. Трембіти, як ангельські труби, сповістили всім живим про відхід із цього світу ще одного владики.

Тіло владики спочило біля новозбудованого ним величавого храму Преображення Господнього. Покійний владика мав багато планів щодо свого служіння у Церкві і не закінчив ще багато земних справ. Його плани на майбутнє щодо розвитку Церкви і України маємо продовжувати й послідовно виконувати вже ми з вами. Владика Миколай сьогодні проповідує до усіх нас моїми устами. Він вчить кожного священика і вірного своєї єпархії, що для людини дуже швидко проходить час життя на землі. Здається не так давно, патріарх Любомир Гузар поставив владику Миколая Сімкайла учителем віри в Коломийсько-Чернівецькій єпархії, а тепер владика Миколай просить нас молитися за нього… Тож нехай Господь, через віру і добрий приклад вірності Церкві та Українському народові подасть душі владиці Миколая вінець небесної слави».

Розповідає канцлер Коломийсько-Чернівецької єпархії митрофорний протоієрей Василь Мельничук: «В підпільних часах отець Миколай завжди був сильним воїном Христа, безкомпромісним в речах віри й відстоюванні місії Греко-Католицької Церкви для добра українського народу. Його вирізняла серед інших підпільних священиків глибока віра і довіра до Бога, вимогливість до себе, відповідальність перед Церквою, — це поєднувались з особливими навиками лідерства, що в підпільних часах було дуже важливо. Вірні в ньому бачили молодого священика, що сміливо проповідує Слово Боже, його переслідують, а він сміливо продовжує свою священичу діяльність і ні на йоту не хитається у вірі і страх не має над ним влади. Своє переслідування отець Миколай вважав, як я пізніше усвідомив, за особливий Божий дар. Він завжди закликав вірних не боятись, вірити й надіятись, що атеїстична система розвалиться, якщо ми будемо щиро молитись, вчити цього дітей своїх та не боятись говорити правди, котра нас і визволить від безбожного ярма. В часах виходу УГКЦ з підпілля, роль отця Миколая була першочергова і ключова. Легалізація нащої Церкви ніби впліталась у широкомасштабну і багатогранну душпастирську діяльність отця Миколая. Усі найбільші і багаточисельні відправи, богослуження, котрі служились під відкритим небом, посвячення символічних могил в Галичині відбувались за участю отця Миколая. А славнозвісна панахида в парку імені Д. Січинського біля драмтеатру, котру очолив отець Миколай із терновим вінком на грудях, сколихнула усю Галичину. Тоді отець Миколай своєю проповіддю, відновив в серцях людей дух віри в Бога і вселив в них переконливу надію на волю і свободу для Української держави. Такий сміливий акт нескореного священика не полишився безкарним, за це його ув’язнили на 15 діб, котрі він відбував в Івано-Франківську, а через спротив людей і масові акції протесту його було переведено до м. Надвірна…

Ще до приходу владики Миколая на Коломийсько–Чернівецьку кафедру він бачачи фінансові проблеми, що були пов’язані із художніми роботами в Катедральному Соборі Переображення Христового, він зумів вирішити ці питання, залучивши до цього благодійників із Івано-Франківська. Для удосконалення Богословської освіти священками єпархії, з ініціативи владики, було започатковано Інститут підвищення богословської освіти імені владики Павла Василика для священиків єпархії. За його каденції було відреставроване приміщення колишньої напіврозваленої школи в м. Коломия та відкрито сиротинець для дітей сиріт і напівсиріт. З ініціативи владики Миколая було розгорнуто ширше діяльність благодійної служби «Карітас», отримано від міської влади приміщеня під дитячий садочок імені Івана Павла II. На території онкологічного диспансеру, що поруч єпархіального управління, споруджується храм святого Пантелеймона, розпочато будівництво нового храму на вул. Достоєвського, отримана земельна ділянка під споруджегння храму і дитячого садочка в іншому мікрорайоні м. Коломия, на «Воскресинецькій горі» єпархія отримала від нашої влади землю для будівництва чоловічого монастиря та духовного центру для виховання дітей і молоді, придбано земельну ділянку у селі Слобода де має розбудуватись «Гуцульський Тавор». І, звісно, найбільший духовний центр для коломиян, будівництво якого довершив владика Миколай, — катедральний собор і приміщеня соціального центру біля собору.

Основний акцент у своїй душпастирській праці владика Миколай завжди ставив на вихованні дітей і молоді, опіці людьми із особливими потребами, велику увагу приділяв особі священика.

Як правлячий єпископ був далекоглядним: завжди любив повторювати: «Сьогодні потрібно дивитись на 20—30 років вперед». Умів довіряти людям, але всю відповідальність за вирішення будь-яких справ брав на себе і ніколи не перекладав вину на іншого. Він був справжнім батьком потребуючих, любив повторювати: «Чим більше я дам або допоможу потребуючим, — тим більше Бог реалізовує мої плани для справ Церкви. Для Церкви, для добрих і потребуючих людей я не соромлюся просити, а для себе чи родини якось мені не випадає».

Остання моя зустріч із владикою відбулась в канцелярії єпархії потому, як він відслужив Літургію, за дві години до його смерті. Ми складали план деканальних зборів, які мали відбутись через два дні, темою яких мало стати обговорення розвитку духовного життя на парафіях. І так сталося, що для владики Миколая слова Блаженнійшого Святослава — «Жива парафія — місце зустрічі з Живим Христом» стали символічним розважанням переходу до вічності».

Розповідає Керівник Мальтійської служби допомоги в Івано-Франківську Роман ЯРУЧИК: «Владика Миколай був людиною великого серця — завжди пробачав і прощав своїх винуватців. Ніколи не тримав зла на своїх кривдників чи переслідувачів навіть з часів підпілля, а навпаки, мав дар наскільки притягати до себе їх притягати, що ті часто ставали його друзями. Хоч міг дуже швидко «вибухнути» і проявити своє невдоволення якимось неправильним вчинком або дією, але зразу ж, висловивши свої слушні зауваження, забував про інцидент, і ніколи до нього не повертався, ніби цієї ситуації і не було.

Владика Миколай став першою людиною в нашій Церкві, яка по часах підпілля УГКЦ заснувала благодійні організації Карітас та Мальтійську службу допомоги. В той час він був ключовою фігурою для багатьох міжнародних гуманітарних програм, з якими тоді Церква тільки починала налагоджувати братерські взаємини: перші Мальтійці з Єпархії Трір (Німеччина) в 1991 році, Карітас Передньої Померанії (Німеччина) 1993-1994рр., Реджіо Емілія (Італія) 1995-1996рр. Для усіх керівників згадуваних міжнародних програм, як і багатьох інших, владика став надійним партнером (практично, всі його ініціативи тривають до сьогодні), а для багатьох — особистим другом. Владику завжди вирізняло вміння підтримувати тих людей, які були часто відкинені чи скривджені суспільством, які втрачали місце праці, або навчання, які стояли на роздоріжжі. Згодом, багато хто з них, ставали його найкращими і найвідданішими працівниками. Напевно тому, творити справи милосердя приносило для нього особисте задоволення. Він говорив, що робити добро для нього це як безпрограшна лотерея: чим більше віддаєш – тим більше надходить…

У нього все мусіло бути у порядку, а його співпрацівники повинні були «горіти його ідеєю». В житті не було жодної хвилини перепочинку, навпаки, один проект змінював інший: реставрація катедрального собору в Івано-Франківську, Реабілітаційний центр а, згодом, і церква у Вістовій, Мальтійська Служба Допомоги, будинок Карітасу у Крихівціях… Я був свідком, коли у нього запитували «Владико, коли у Вас закінчаться ідеї? — Відповідав: «Як закінчу земне життя».

Його вирізняв дар «відчуття реальної ситуації» у будь якій сфері. За життєвими порадами до нього зверталися десятки людей щоденно. Це стосувалося і життя Церкви чи її харитативної діяльності, і особистого життя, і бізнесу, і політичних колізій…

Його вирізняла особлива манера спілкування, — щира відкритість на рівних з усіма людьми різних соціальних прошарків, — від потребуючого, який харчується у благодійній їдальні і до професора-науковця чи високопосадовця. З усіма знаходив спільну мову й порозуміння. Окрім цього мав надзвичайне почуття гумору. І завжди наголошував, що спілкуватися з людьми потрібно так, щоб пізніше, коли життя зведе нас з ними за інших обставин, не було соромно подивитися людині у вічі, адже «життя — як драбинка, сьогодні вгору, а завтра — вдолинку».

Його вирізняла особлива турбота про молодь. Він був ініціатором заснування молодіжного волонтерського руху в Івано-Франківську та єпархії: «Лицарі Милосердя», молоді мальтійці, дитячі катедральні хори. Він завжди підтримував дитячі таланти, молодіжні і спортивні ініціативи, освітні заходи, міжнародні проекти по обміну молоддю… Він розумів молодих людей, бо сам залишався молодий серцем.

Дякую Господеві за те, що у моєму житті був владика Миколай. Він був моїм духовним наставником, порадником, другом. До нього я міг звернутися в будь-якому питанні, за будь-яких обставин, в будь-який час. Мого рідного тата і владику Миколая ховали в один день. А я в той час був далеко на чужині…Чомусь так мені мусіло статися… Так нараз я попрощався з моїми батьками: татом тілесним і татом духовним. Та я вдячний Господеві, що вони у мене були, були так довго, були так близько, що я через своє життя завжди відчував їх присутність, що вони мене підтримували і охороняли. Я вдячний Господеві, що у мене Є такі батьки».

Автор цих рядків мав велику честь знати владику Миколая ще з часів підпілля УГКЦ. З початку 90-х минулого століття, коли тоді ще отець Миколай Сімкайло першим розпочав розбудовувати Карітас в Україні, і протягом наступних 10 років праці, я був свідком, як він щоденно приймав людей десятками в день найрізноманітнішими проблемами і турботами, клопотами та бідами. Рідко кого я бачив, хто би виходив від нього засмучений, хіба що ті, хто зловживав його добротою. І, видається, найважливіше що залишив владика Миколай нам у спадок — яскравий приклад діяльного християнського милосердя, якого так зараз не вистарчає в суспільстві.

Ще одна важлива сторона його духовних зацікавлень та напрацювань— збереження церковних і духовних творів з різних напрямків мистецтва. На цьому полі він мав просто таки величезну кількість друзів-приятелів серед науковців, художників, скульпторів, різьб’ярів і просто глибоких поцінувачів українського мистецтва. Пам’ятаю, як на зорі Незалежності, передаю йому три стародавні дерев’яні хрести, а він каже: «Файно! То буде в церковному музеї». Я ще собі подумав, який музей, коли Церква лишень недавно вийшла з підпілля, Української Держави ще не має, а отець Микола вже про музей церковний думає!.. Його ревна турбота про минуле й майбутнє свого народу об’єднували навколо нього багатьох творчих людей. Не випадково відомі митці Денис-Ігор Іванців, Опанас Заливаха, Володимир Чернявський дарували йому власні роботи. І зараз перед очима тепла зустріч великого майстра пензля 90-літнього Іванціва з отцем Миколою в катедрі Івано-Франківська при якій старенький маестро подарував одну зі своїх останніх робіт «Святу Трійцю» просто зі словами — «Отче, то — вам». Так само принесли в дарунок прижиттєвий портрет єпископа УГКЦ Григорія Хомишина роботи Пстрака, який сьогодні прикрашає канцелярію Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ…

Втім, він не лишень рятував стародавні твори мистецтва, але й був співтворцем багатьох творчих задумів сучасності. Скульптури св. Володимира й Ольги в навах й горельєф Слузі Божому митрополитові Андреєві Шептицькому на фронтальній стіні катедрального собору Івано-Франківська, це також ідеї та їх матеріальна реалізація справа рук отця Миколая, і не тільки їх. А ще неодноразова підтримка різноманітних творчих імпрез і виставок та культурологічних заходів.

Щодо ґрунтовної біографії владики Миколая, то історія його життя ще чекає на серйозного дослідника.

Вочевидь, що громада Прикарпаття і Церква ще довго буде відчувати відсутність такого рівня душпастиря в багатьох ділянках духовного й культурного життя краю. Разом з тим він залишиться незримо присутній серед усіх нас у своїх трудах: збудованих храмах, у новопосталих катехитичних центрах обидвох єпархій, у збережених як стародавніх, так і нових творах українського мистецтва, у 60 висвячених ним священиках, у постійній підтримці молоді, у заснованих та розбудованих ним благодійних та молодіжних організаціях, залишаючись для майбутніх поколінь яскравим прикладом священичого й єпископського служіння.

СТИК




Коломия доставка піцца