Мені часто ставлять за­питання під час різно­го роду зустрічей про відноси­ни церкви і держави. Думаю, що це зацікавлення має багато під­став.

Зрозуміло, що в такій держа­ві, як наша, де є багато церков і релігійних організацій, їх сто­сунок до держави, а тим більше до чинної державної влади ціка­вить свідомих, передусім вірую­чих громадян. Тому хочу назва­ти кілька причин (які мені відо­мі), чому люди ставлять таке за­питання.

Для кращого пояснення звер­ну увагу на подібність структур церкви і держави. Кожна церква чи велика релігійна організація включає поважну кількість чле­нів. Вона має свої керівні орга­ни, наприклад єпископат, що їх ми можемо називати церковною владою.

Однак, одразу підкреслю, церква – це всі без винятку її члени і керівництво.

Подібно з державою: її станов­лять усі громадяни. З-поміж них деякі члени виконують керів­ну роль, і їх ми називаємо вла­дою. Знову хочу наголосити, що поняття «держава» і «державна влада» не є синонімами, і про це треба пам’ятати, коли говоримо про зв’язок церкви та держави.

Тепер конкретно про причини щирого зацікавлення державно-церковними відносинами.

Люди спостерігають, що з на­годи державних свят високопо­садовці з’являються перед пу­блікою в супроводі церковних діячів, насамперед представни­ків вищого кліру. Їх часто запро­шують на різні державні захо­ди, наприклад покладання кві­тів, немовби прикрашати цере­монії, але не кличуть публічно і спільно молитися за державу, за Батьківщину та за тих, хто нею керує. Вищезгаданий факт є за­гальновідомий, бо його всі ба­чать на телебаченні.

Громадяни, які цікавляться за­конодавчою сферою, дивуються, чому Верховна Рада видає зако­ни, що дають державним орга­нам можливість докладно пере­віряти діяльність церков, та чо­му Президент це підписує. Це у них створює враження велико­го браку довіри державної вла­ди до церковної та вказує на ба­жання контролювати церкву.

Віруючі люди, переважна більшість яких є християнами, не можуть збагнути, чому тери­торія нашої країни все ще так густо всіяна пам’ятниками тим, хто послідовно переслідував ре­лігію.

Твердять (не знаю, чи це правда), що в Україні більше пам’ятників Леніну, ніж хра­мів. Тож чи є ми християнською державою, як часто говориться? Такий сумнів підтверджує і та обставина, що важливу релігій­ну подію – Хрещення Київської Русі – пропонується святкувати осібно на церковному і на дер­жавному рівнях.

Багато з тих, хто запитує, яки­ми повинні бути відносини церкви і держави, цікавиться, яку роль відіграватимуть церк­ви в президентських перегонах (вони вже давно розпочалися), бо на останніх виборах в жовтні минулого року поведінка деяких церковних діячів була далека від того, що її собі уявляють вірую­чі люди. Громадян згіршувало балотування духовних осіб, а ще більше вихваляння ними певних кандидатів взамін на якусь піль­гу чи вигоду.

Окрім причин зацікавлен­ня з боку людей державно-церковними відносинами, хо­тів би сказати кілька слів про те, якими ці відносини повинні бу­ти.

Це питання треба розглядати на тлі історії. Оскільки в Україні багато церков та релігійних ор­ганізацій і практично кожна має особливу історію, зверну увагу тільки на те, що можна сказати про всіх. Упродовж багатьох ро­ків церковно-державні відноси­ни характеризувалися тим, що уряди були чужими, окупацій­ними, інколи безбожними чи на­віть богоненависними.

Щойно 20 років після дуже довгої перерви церкви в Україні можуть підтримувати відносини зі своєю рідною державою, точ­ніше і церква, і держава повинні вчитися, як ставитися одна до одної, щоб усе було гаразд.

Що повинна робити церква? Оскільки за своєю суттю церк­ва є релігійною установою, її першим та головним завдан­ням є молитися за свій народ, за свою державу, виховувати вірян на добрих людей, а отже, відпо­відальних громадян. У Святому Письмі Йосиф, опікун Пресвятої родини, знаний як людина «пра­ведна» (пор. Мт. 1, 19).

Праведним повинен бути ко­жен громадянин. І церква має допомогти людям бути такими – бездоганними стосовно Бога і ближніх. Для цього треба про­йти високоякісний процес вихо­вання, першу відповідальність за який несуть батьки.

І саме церква повинна стара­тися допомогти батькам бути взірцевими громадянами і в та­кому дусі виховувати своїх ді­тей. У цьому процесі важливу роль також відіграє школа, але це вже тема окремої розмови.